Хроніки Амбера: у 10 кн. Кн. 1: Дев’ять принців Амбера: роман

  • Хроніки Амбера: у 10 кн. Кн. 1: Дев’ять принців Амбера: роман
  • Автор: Желязни Роджер
  • ISBN: 978-966-10-4280-2
  • Видавництво: Навчальна книга - Богдан
  • Наявність: В наявності
  • 118,50 грн.


«Дев’ять принців Амбера» — перша книга циклу романів «Хроніки Амбера» американського письменника-фантаста Роджера Желязни.
У приватній лікарні після автокатастрофи до головного героя роману — Корвіна, повернулась свідомість. Але він не пам’ятає, хто він. Від лікаря йому вдається дізнатися, що у нього є сестра Евелін. Корвін тікає з лікарні і приходить до неї додому. В домі сестри він натрапив на шокуючу знахідку — колоду карт Таро, на яких зображений він та члени його сім’ї… У нього попереду безліч пригод та небезпек. Чи подолає він їх?

Рецензія від Клубу любителів україномовної фантастики


Розділ перший

Здавалося, минула ціла вічність, коли в кінці тунелю нарешті заясніло світло.

Я спробував ворухнути пальцями ніг — мені це вдалось. Я лежав у шпитальному ліжку, мої ноги були хоч і в гіпсі, але все-таки при мені.

Сильно замружив очі, тоді розплющив їх, і так тричі.

Кімната заспокоїлася й більше не ходила ходором переді мною.

Куди ж, чорт забирай, мене занесло?

Туман помалу щезав, і те, що люди називають пам’яттю, почало повертатися до мене. У спогадах спливали ночі, медсестри, шприци. Щоразу, тільки-но в голові у мене світлішало, в мою палату хтось заходив і колов мені якусь гидоту. Отак усе й робилося. Саме так. І то тепер, коли я почувався не таким уже й хворим! Вони мусять це припинити.

А от чи припинять?

Нав’язливо пульсувала думка: мабуть, ні.

Звідкись узялася цілковита невіра у чистоту людських поривань і важким тягарем опустилася мені на груди. Несподівано зрозумів: мене накачують снодійним! Судячи з того, як я почувавсь, якихось серйозних причин для цього не було, але ж вони не спиняться і колотимуть далі, бо хтось їм за це заплатив. Тому лежи спокійно й удавай, що спиш, підказав мені голос, який належав гіршій, проте мудрішій частці мого «я».

Так я і зробив.

Хвилин за десять двері відчинилися, в палату зазирнула медсестра. Звичайно, я заплющив очі, ніби ще не прокинувся. Вона пішла.

До цього часу я відновив у пам’яті частину тих подій.

Невиразно пригадав, що пережив якусь аварію чи щось подібне. Те, що сталося після аварії, досі було оповите туманом; про те, що відбувалося до неї, не мав і найменшого уявлення. Пригадав, що я потрапив до шпиталю, а вже після нього — сюди. Але чому? Цього я не знав.

Хай там як, але ноги мої почувалися непогано. Цілком непогано, щоб тримати мене, хоч я й не знав, скільки часу минуло, відколи поламав їх; а в тому, що вони поламані, я був певен.

Тоді я сів. Це вартувало чималих зусиль, адже м’язи мої були виснажені до краю. За вікном панувала темрява, тільки в небі моргала жменька голих зірок. Я підморгнув їм у відповідь і опустив ноги з ліжка.

Голова пішла обертом, але невдовзі це минуло, і я підвівся, тримаючись за поруччя в узголів’ї, та зробив перший крок.

Усе гаразд. Ноги тримають.

Так, теоретично я був у достатній формі, аби вшитися звідси.

Повернувшись у ліжко, розтягнувся на ньому і замислився. Мене то трусило, то кидало в піт. Приємні видива, і все таке інше...

Підгнило щось у Данськім королівстві...

Так, пригадалося, це була автомобільна аварія. Я сказав би навіть, м’ясорубка...

А потім відчинилися двері, впустивши у палату трохи світла, і крізь прикриті віями очні шпарини я побачив медсестру зі шприцом у руці.

Вона рушила до мого ліжка: широкі стегна, темне волосся, великі руки...

Коли медсестра підійшла, я підвівсь і сів.

— Доброго вечора! — сказав я.

— Е-е... доброго! — відповіла вона.

— Коли мене виписують? — поцікавивсь я.

— Треба запитати лікаря.

— То запитайте, — попросив я її.

— Засукайте, будь ласка, рукав.

— Дякую, але я не хочу.

— Мушу дати вам укол.

— Нічого ви не мусите. Він мені не потрібен.

— Мені здається, це вирішує лікар, а не ви.

— Приведіть його сюди, і нехай він це особисто мені скаже. А до його приходу я не дозволю вам колоти мене.

— Але ж у мене наказ...

— Ейхман теж виконував чужі накази, й пригадайте, що з ним сталось, — і я повільно похитав головою.

— Чудово! — сказала вона. — Отже, я буду змушена доповісти про це...

— Зробіть таку ласку, — погодився я з нею, — і не забудьте сказати йому, що вранці я виписуюся. Це моє рішення.

— Але ж це неможливо! Ви не зможете навіть ходити... а крім того, у вас ушкодження внутрішніх органів...

— А це ми ще побачимо, — мовив я. — На добраніч.

Вона вийшла, не сказавши ні слова у відповідь.

Тоді я знову ліг і продовжив міркувати. Дуже скидалося на те, що мене помістили до приватного закладу, а це означає, що хтось оплачує моє перебування тут. Але хто? Хтось із родичів? Ні. Друзі? Теж ні. Хто ж залишається? Вороги?

Я ще трохи подумав.

Безрезультатно.

Я не знав таких благодійників.

Раптом пригадалось, що я їхав гірською дорогою й опинився в озері разом з машиною. І це було все, що я пам’ятав.

Я був...

Напруживсь — і знову відчув, що пітнію.

Зрозумів, що не знаю, хто я такий!

Щоби не нудитися без діла, я сів і взявся розмотувати свої пов’язки. Під ними, схоже, все було гаразд, тому мене не полишала впевненість, що я роблю так, як треба. Я витягнув з узголів’я ліжка металевий прут і почав розламувати гіпс на правій нозі. Раптом виникло відчуття, що мушу чимскоріше забратися звідси і що на мене ще чекає якась справа.

Перевірив праву ногу. Вона була здорова.

Тоді розтрощив гіпс на лівій нозі, встав з ліжка та підійшов до вмонтованої у стіну шафи.

Одягу там не було.

У коридорі залунали кроки. Я повернувся до ліжка, прикрив уламки гіпсу й розмотані бинти.

Двері в палату знову відчинилися.

Навколо мене спалахнуло світло, і я побачив на порозі здорованя у білому халаті, який тримав руку на вимикачі.

— Сестричка поскаржилася на вас. Як я маю це розуміти? — запитав чолов’яга.

До мене дійшло, що далі вдавати сплячого — безглуздо.

— Не знаю, — відповів йому я. — А в чому річ?

Він на кілька секунд збентеживсь, а потім насупивсь і сердито сказав:

— Пора робити укол.

— А ви — лікар? — поцікавивсь я.

— Ні, але мені наказано зробити вам укол.

— А я від нього відмовляюсь, і це моє законне право. Хіба вам не однаково?

— Ви цього не уникните, — він підвищив голос і, обігнувши ліжко, наблизився до мене зліва. Тільки тепер я побачив у нього в руці шприц.

Дуже підступним ударом я вцілив дюймів на чотири нижче того місця, де мала бути пряжка ременя, і чолов’ягу так пройняло, що він гепнувся на коліна.

— *** ******! — сказав здоровило по деякому часі.

— Ще раз до мене підійдеш, — пригрозив я йому, — всі ребра тобі полічу.

— Нічого, — прохрипів він, — з такими пацієнтами, як ви, ми теж уміємо давати раду.

Мені стало зрозуміло, що пора діяти.

— Де мій одяг? — запитав я.

— *** ******! — повторив здоров’як.

— Тоді, мабуть, скористаюся твоїм. Ану швид­­ко роздягайся!

Коли він утретє вжив свою коронну фразу, я втратив терпець, кинув йому на голову простирадла і садонув через тканину металевим прутом.

Через якихось дві хвилини я вже стояв у всьому білому, як Мобі Дік і ванільне морозиво разом. Одне слово, гидота.

Запхавши чолов’ягу в шафу, виглянув у заґратоване вікно. Там, над шеренгою тополь, висів у небі старий місяць, колишучи на руках місяць-молодик. Блищала срібляста трава. Ніч іще сперечалась із сонцем, але день брав своє. Що ж то за місце? Жодної зачіпки, яка б допомог­ла відповісти на це запитання. Палата, в котрій мене тримали, була на третьому поверсі, а нижче та зліва, на першому поверсі, світився квадрат, що мав означати вікно, й за тим вікном ще досі хтось не спав.

Вийшовши з палати, я оглянув коридор. Ліворуч він упирався в стінку з теж заґратованим вікном, а обабіч його було четверо дверей — двоє з кожного боку. За ними, напевне, такі самі палати, як моя. Наблизившись до вікна, я виглянув надвір. Той самий двір, такі самі дерева, та сама ніч — нічого нового. Тоді я пішов в інший бік.

Двері, двері, двері — й хоч би з-під одних сяйнула смужка світла. Єдине, що порушувало тишу, — це звук моїх кроків у завеликому взутті, що вільно теліпалося на ногах.

Наручний годинник нещасного здоровила показував п’яту годину сорок чотири хвилини. Металевий прут був запханий за пояс та прикритий медичним халатом, і при ходьбі боляче тер мені ногу. На стелі через кожних футів двадцять висіли плафони, з яких лилося світло либонь сорокаватних ламп.

Повернувши праворуч, я опинився на сходах, що вели вниз. Пішов по них. Сходи мали килимове покриття, і я ступав тихо, наче миша.

Другий поверх був точнісінькою копією третього — двері, двері без кінця й без краю, — і я став спускатися нижче.

Зійшовши на перший поверх, повернув праворуч, намацуючи поглядом двері, з-під яких пробивалося б світло.

Я знайшов їх майже в кінці коридору й, не постукавши, зайшов.

Якийсь тип у розцяцькованому купальному халаті сидів за великим блискучим столом і вивчав величезний ґросбух, що лежав перед ним. То була не палата для хворих. Цей чоловік різко звів на мене очі, які сяйнули неприязним блиском, й округлив губи; він явно хотів закричати, але, побачивши рішучий вираз на моєму обличчі, раптом передумав. Зірвався на ноги.

Зачинивши за собою двері, я підійшов до цього типа і сказав:

— Доброго ранку! Маєте серйозні проблеми...

Мабуть, людей завжди цікавитиме все, що сто­сується небезпек: зачекавши три секунди, поки я перетну кімнату, він запитав:

— Ви на що натякаєте?

— На те, що вам доведеться відповідати перед судом за ізолювання мене від людей і утримання в цьому стані, а ще — за посадовий злочин, бо за вашим розпорядженням накачували снодійним людину, яка цього зовсім не потребувала. У мене вже, мабуть, абстинентний синдром, тож не ручаюся за себе...

Чоловік розправив плечі.

— Забирайтеся звідси! — гаркнув він.

Побачивши на столі пачку цигарок, я взяв одну і сказав:

— А зараз присядьте й замовкніть. У мене є до вас розмова.

Він присів, але замовкати, схоже, й не думав.

— Ви порушуєте кілька правил, — попередив мене.

— От суд нехай і вирішує, хто з нас у чому винний, — відповів я. — Мені потрібні мої особисті речі та одяг. Я виписуюся.

— Але ж у вашому стані...

— Вас забули запитати! Або речі на бочку, або будете пояснювати це в суді.

Він потягнувся до кнопки на столі, та я відкинув його руку.

— Швидко! — напосідав на нього. — На кнопку треба було натискати відразу, тільки-но я сюди зайшов. А зараз уже пізно.

— Містере Корі, ви були в надзвичайно важкому...

Корі?

— Я не лягав у вашу клініку — мене поклали, — сказав я, — а тепер хочу з неї виписатись, і побий мене грім, якщо я не вправі це зробити! От зараз ви мене й оформите... Ну, і чого ми чекаємо?

— Послухайте, та ж ви не в тих кондиціях, щоб так узяти й піти, — пручався він. — Я не можу вас відпустити. Зараз викличу чергового, щоби він довів вас до палати і поклав у ліжко.

— Навіть не намагайтеся! — попередив я. — Інакше відчуєте на собі мої кондиції. А зараз кілька запитань. Перше: хто поклав мене до вас і друге: хто оплачує рахунки за моє лікування?

— Ну добре, — зітхнув чоловік, і його тоненькі рудуваті вуса опустились, як мишачі хвостики.

Він відчинив шухляду стола, засунув туди руку — і я приготувався.

Вибив з його рук ту штуку раніше, ніж він устиг зняти її із запобіжника: розкішний на вигляд автоматичний кольт 32-го калібру. Щодо зняття із запобіжника, то це зробив уже я, взявши пістолет. Наставив зброю на вусатого і сказав:

— А зараз ви відповісте на ще кілька моїх запитань. Бачу, вважаєте мене небезпечним. І це може виявитися правдою.

Він жалюгідно всміхнувсь, узяв цигарку, прикурив, хоча саме цього не слід було робити, якщо намагався зобразити впевненість. Його руки тремтіли.

— Ну добре, Корі... якщо вам від того полегшає, — здався чолов’яга. — Сюди вас поклала ваша сестра.

«?» — подумав я. І запитав:

— Яка сестра?

— Евеліна, — пояснив вусатий.

Якась Евеліна. Ну що ж...

— Це просто смішно. Ми з Евеліною не бачилися купу років, — розвів руками. — Вона навіть не знала, що я в цих краях.

Він стенув плечима.

— Усе-таки...

— А де ж її шукати? Так хочеться до неї зателефонувати... — сказав я.

— Не ношу при собі її адресу.

— То подивіться.

Він підвівся, перетнув кабінет, зупинився біля шафи з теками, відчинив її і, порившись, дістав потрібну карточку.

На карточці я прочитав: «п. Евеліна Фломель»... Нью-йоркська адреса теж нічого мені не казала, однак я загнав її в пам’ять, так, про всяк випадок. Як випливло з карточки, мене звали Карл. Добре. Вже більше інформації.

Потім за пояс, поряд із прутом, я засунув пістолет, звісно, поставивши його на запобіжник.

— От і добре, — сказав я чоловікові. — То де мій одяг, і скільки ви мені заплатите?

— Ваш одяг знищений в аварії... І ще мушу вам сказати, що ваші ноги були стовідсотково зламані... а ліва навіть у двох місцях. Чесно кажучи, не розумію, як вам узагалі вдається стояти на них. Адже минуло лише два тижні...

— А на мені завжди все гоїться, як на собаці, — сказав я йому. — Так, а зараз про гроші...

— Які гроші?

— Відступні за те, що я не позиватимуся з вами за ваші протиправні дії і ще за дещо.

— Послухайте, це смішно!

— Що ж тут смішного? Тисяча готівкою, просто зараз, — і наша суперечка залагоджена.

— Навіть слухати про це не хочу!

— Раджу вам усе добре обміркувати. Виграєте ви чи програєте, подумайте, якої слави заживе ваш заклад, якщо матеріали досудового розслідування — авжеж, не без моєї допомоги, — стануть загальним надбанням. Я неодмінно зв’яжуся з Асоціацією лікарів, редакціями газет, і ще...

— Шантаж, — махнув рукою вусатий. — Тільки дарма стараєтесь, я вам так просто не під­­дамся.

— Або платіть тепер, або заплатите згодом, за рішенням суду, — сказав я. — Мені однаково. Але тепер вам було б дешевше.

Якщо вусань розкошелиться, тоді я знатиму напевне: мій здогад правильний і щось у цій справі нечисто.

Він витріщався на мене... навіть не знаю, скіль­­ки часу.

Нарешті...

— Не маю тут тисячі, — сказав він.

— Ваша сума? — уточнив я.

Чергова пауза.

— Це грабіж серед білого дня, — витиснув він.

— Ні, чоловіче, це звичайна оборудка, я продаю — ви платите. Ваша сума?

— Думаю, у мене в сейфі набереться сотень п’ять.

— Діставайте.

Обстеживши нутро маленького стінного сей­­фа, вусатий повідомив мені, що там є чотириста тридцять; я його не перевіряв, бо не хотілося залишати відбитки пальців. Він передав мені банк­ноти, і я запхнув їх у бокову кишеню.

— А зараз я хочу замовити таксі. В яку компанію тут легше дотелефонуватися?

Він назвав, я перевірив цей номер за довідником, а заодно і з’ясував, що ми — десь на півночі штату Нью-Йорк.

Наказав йому набрати номер і замовити таксі: як називалося це місце, я не знав, а показувати перед ним, що у мене прогалини в пам’яті, мені аж ніяк не хотілося. До слова, коли зривав із себе пов’язки ще там, у палаті, голова моя теж була забинтована.

Під час розмови вусатого телефоном я зауважив, як він називає це місце: то була Ґрінвудська приватна клініка.

Я загасив сигарету, дістав з пачки іншу й опустивсь у коричневе шкіряне крісло біля книжкової шафи, чим зменшив навантаження на ноги, мабуть, на кілька сотень фунтів.

— Зараз ми чекаємо тут, а потім проведете мене до дверей, — сказав я чолов’язі.

Більше від нього я не почув жодного слова.